Где ты, Циля?

Евгения Брижук все еще надеется отыскать еврейскую девочку, которую в годы Отечественной войны пряталиее родители…
«Столько времени прошло, а я все не могу забыть то, что произошло в 1941 году. Однажды поздно вечером (было лето), в дом постучали. Отец открыл, потому что это были две дочери дяди Мошка, портного из городка Червоного, Андрушевского района. Младшую, Цилю, я знала. Старшая говорит: «Дядя Корней, наш папа как шел из дома, просил разрешения спрятать у вас Цилю от фашистов. Он очень надеялся, что вы не откажете». Самого дядю Мошка, как рассказала дочь, немцы запрягли в бочку, и заставили возить на ток воду. Потом куда-то забрали, назад он так и не пришел. Мои родители знали дядю Мошка еще с голодных 20-х. Тогда он по нашей деревне Скаковка ходил и обшивал людей, ведь страшный голод погнал его из Червоного, где у него осталась жена Голда, сын и трое дочерей. Бывало, идя домой, заходил к нам и говорил: «Корнеиха, дайте буханочку хлеба. Дома голодные дети». Отец оставил Цилю у нас, а старшая сестра пошла дальше. Мать их спряталась в Червоном на чердаке «дяде Ивана», как говорили девочки. Они очень переживали, что там страшно жарко, и она, бедная, задыхается. Циля очень боялась. При каждом шорохе, или как собака залает, Циля бросалась под широкую кровать, и долго оттуда не вылезала. Однажды в дом зашел соседский парень Петр, а Циля еще не успела скрыться. Он нам и рассказал страшную весть, что за Бердичевом немцы бьют евреев. С тех пор Циля совсем потеряла покой, кричала по ночам, звала маму, и каждое утро, боясь за нее, собиралась из дома. Мой отец знал, какая судьба ждет ребенка, и не пускал ее. Но она все равно не осталась. Уже была осень, мама дала ей одежду, и я повела Цилю в Червоное. Дошли до совхоза «Красный ток» и стали прощаться. Она так просила меня пойти с ней, но я боялась. Сняла с себя белый перкалевый платок и повязала ей, чтобы не было видно ее чёрных кудрявых волос. Уже 65 лет, как мы победили фашизм, а я все вспоминаю ту девочку и ее родню. Очень хочется знать об их дальнейшей судьбе. Может, кто в Червоном или в Бердичеве помнит их…»

Три Степани

Коли за плечима маєш чималий життєвий і трудовий досвід, часто згадуєш, як все було, людей, з якими працював, вирішував щоденні проблеми, порівнюєш із сучасністю, робиш висновки. Скажу відверто, часом охоплює ностальгія. І не тільки тому, що минула молодість. Хоча історики критикують колишню партократичну систему, коли ще й «не пахло» демократією, але скільки доброго пішло в історію разом з тими часами.
Я пам’ятаю часи, коли Попільнянський, Ружинський, Андрушівський райони були кращими на Житомирщині. В 70-80-х роках райкоми партії в них очолювали відповідно – Степан Павлович Сироветник, Герой Соціалістичної Праці, Степан Григорович Бойко та Степан Данилович Вишневський. Я в 70-х керував колгоспом «Перемога» з центром в с. Зарубинці. Господарство було велике, простягалось аж на 26 км. – до кордону з сусіднім Попільнянським районом. Завжди вранці, в період важливих сільгоспкампаній, було введено в практику об’їжджати поля і відділки. Особливу увагу звертав на Любимівку. Бувало, приїду туди, а мені кажуть, що на полях вже був Сироветник, який любив подивитися, а що робиться на ланах в сусідів – ми ж тоді змагалися з Попільнянським районом. То був мудрий і поміркований господар. В нашому господарстві на той час було 2550 голів ВРХ, з них 1240 корів, 140 коней. Утримували 2450 овець, птахофабрику, де доглядали 100 тис. курок-несучок. Щоб полегшити працю тваринників, впроваджували механізацію. Надумали обладнати кормоцех – за досвідом їздили до вінничан. Цю справу доручили умілим механізаторам Д. І. Бабичу та В. І. Добровольському. За два місяці вони запустили кормоцех. До нас приїздили керівники з інших районів. Одного разу С. Д. Вишневський повідомив, що маємо зустрічати делегацію з Ружинського району. Їх перший секретар С. Г. Бойко привіз усіх своїх голів колгоспів. Їх цікавила робота нашого кормоцеху – розпитували, занотовували. Взагалі ж мені подобався стиль роботи Степана Григоровича – людини високої культури, стриманої, розумної і врівноваженої. Наш Степан Данилович Вишневський був більш емоційним, імпульсивним, повністю віддавався роботі, чого вимагав і від інших. Пригадую кінець травня 1981-го року. Викликають на нараду в райком на 2 год. ночі. В президії С. Д. Вишневський, О. Д. Стельмах, Р. Ф. Ковтун, М. В. Тихончук. Сидимо, слухаємо, уже декого й на сон потягнуло. Коли звучить команда С. Д. Вишневського: «По машинах!». Вже треті півні відспівали, світає. Колона машин їде то одним, то іншим селом. З хат злякано визирають старенькі, христяться – чи, часом, війна не розпочалася… На полі, де зупинилися, вранішня роса аж скапує з усього. Обережно ступаємо, бо всі в туфлях. «Ану скоріше, йдете, як гусаки!» – сердиться Степан Данилович. А сам простує попереду в гумових чоботах. Об’їзд завершився аж на полях Мостового, коли виглянуло сонце. А ось інший випадок. Працював я заступником голови, секретарем парткому колгоспу «Дружба» с. Городківка. Кінець вересня, вечоріло. Приїхав С. Д. Вишневський і повідомив, що до нас їде мехзагін, що здійснює глибоку зяблеву оранку під цукрові буряки. Виїхали на поле Малоп’ятигірського відділку, а там погано була зібрана солома після молотіння. Довелося нам з головою колгоспу М. М. Мокрицьким цілісіньку ніч палити її. З нами був і Степан Данилович. Вже зійшла вранішня зоря, як трактори закінчували орати поле. Жоден трактор не простояв ні хвилини. А о 14-ій годині в райкомі відбулася нарада, на якій нам добряче перепало – всім розповів, що ми з головою бігали полем, чорні, як негри, палили ту кляту солому і додав-таки, що сам стояв над нами, як жандарм. Отак в непростих трудових буднях зміцнювали ми економічну могутність району і держави. Часом зовсім не солодко було, але була дисципліна, почуття обов’язку. Тому навіть через роки в пам’яті залишаються тільки теплі спогади про керівників, які дбали насамперед не про власний достаток, а про спільне благо людей, що жили поруч.

Василь Гребенюк,
с. Малі Мошківці

Довге відлуння війни

Війна й досі незримо знаходиться серед нас, а, значить, і подвиг людський житиме доти, доки в душах горітиме свіча пам’яті… Вже внуки тих, хто звільняв у Велику Вітчизняну міста й села, брав безіменні висоти, за віком старші, ніж були у той час їх діди.
Скільки їх залишилось солдатами і спить у ранкових росах на своїй і чужій землі.
Правду кажуть, що в кожній українській родині є свій герой. Я розповім вам про одну з таких – сім’ю Кондратюків. Кілька років тому болем свого серця поділилася зі мною шанована в Міньківцях жінка, в минулому вчителька, моя сусідка Віра Іванівна Кондратюк (дівоче прізвище Пилипчук). Розповіла, як з братом шукали могилу свого батька, який загинув на Вінниччині 12 березня 1944 р. Плакали обоє. Я відчула муку її серця. І лише тепер в повній мірі зрозуміла, чому вона завжди так гірко плакала, коли інші та і я, пишаючись своїм батьком, була завжди поруч з ним в День Перемоги на сільському мітингу, турботливо поправляючи ордени і медалі, тримала за руку, аби вгамувати його хвилювання. А її, 45-річний батько спочиває в братській могилі, де покоїться прах 800 солдатів, котрі полягли в бою за село Малий Чернятин Калинівського району, що на Вінниччині. В 1944-му одержала Ганна Пилипчук похоронку. П’ятнадцятирічна Віра була найстаршою в сім’ї, сестрі Марії виповнилося 13, брату Володимиру – 5. Троє дітей, і мати вся зчорніла від горя… Біль втрати не меншав з роками. Пам’ять і почуття обов’язку покликали їх з братом в 1965 р. в дорогу, щоб відшукати могилу батька, вклонитися йому доземно. Взяли із собою чорну звістку, яку мама берегла у скрині і тисячу разів обмила гіркими сльозами, та й поїхали на Вінниччину. Добрі люди порадили зійти з потягу на маленькій станції Жаборинці, що між Козятином і Калинівкою, і прямувати до Малого Чернятина навпрошки полями – так швидше. – Ішли ми з братом протоптаною між пшеницями стежкою, – розповідає жінка. – До цих пір пам’ятаю, як вклонялися нам до ніг хліба, наче дякували чи просили прощення. І уявила я тих 800 солдатів на цьому полі. 800! Може, саме тут скосила їх без пори війна і вони проросли колосками. І сльози самі по собі падали додолу, коли погляд спинявся на польових маках… А коли знайшли в селі братську могилу, то голосила на весь світ від болю, горя, образи: то був горбик землі, порослий бур’янами в молодому березовому скверику. Чи у вас, люди добрі, серця зачерствіли, чи дітей немає, солдати ці за ваше ж село полягли. Навіть поле пам’ятає їх, бо до цих пір цвіте червоно, – приказувала і поклялася, що наступного року приїду знову і все сама приберу, чорнобривців насію, які так любив батько… І поїхала-таки Віра Іванівна з братовою Владиславою. Навели там лад, квітів насіяли, дівчинку місцеву попросили, аби доглядала за ними. А потім добиралася в «гості» до батька зі своїм старшим сином та старенькою матір’ю, яка так просила її взяти з собою, наче відчувала, що скоро залишить цей світ. Збиралась до Івана, наче до храму. А Віра Іванівна хвилювалась за матір, аби ту не вбила людська байдужість. …Та люди схаменулись. На братській могилі стояв пам’ятник воїну, скрізь був порядок. Сільський голова дорікав, чому не попередили про приїзд, транспорт вислали б до станції. Літа біжать, особливо, коли сивина на скронях. Зібрались на Різдво сини до Віри Іванівни зі своїми сім’ями і вирішили побувати на могилі діда і прадіда Івана. А вона раділа, бо знала, що у свої 82 самотужки туди уже не добереться. Відтоді щомиті готувалася до поїздки, до “зустрічі” з батьком. І ось вранці 9 Травня вона, її три сини, невістка, брат, племінник із сином були у Малому Чернятині. Вийшли з машини, а тут… “Дымилась роща над горою…” і стиснулось серце – його знову торкнулась війна. – Як виросли берези!.. І пам’ятник доглянутий, алея, обсаджена квітами, 16 плит камінних з викарбуваними прізвищами загиблих, і лавочки, скрізь молода травичка… Підійшли до плити, де значиться прізвище рідної людини, поклали за звичаєм на рушнику хліб і гостинці. А я впала на коліна, сльози котилися градом… – розповідає Віра Іванівна. – Був мітинг. Стояли, як соколи, мої хлопці. Уже мій внук вполовину такий за віком, як тоді батько… і плакали. Скупо, по-чоловічому плакали. Тож чи можемо ми сказати тепер, що забули про війну? Звісно, є й серед нас пустоцвіт, але його мало, бо струшують вітри історії, саме життя… Є в цій родині ще одна болюча історія, яка стосується родовідного дерева уже невістки В. І. Кондратюк – вчительки Андрушівської гімназії, котра родом з с. Заліське Тальнівського району, що на Черкащині. Родина її батька Кривенка Івана Федотовича 65 років шукала могилу свого батька, дідуся, прадідуся Федота Микитовича, який з боями дійшов аж до Бухареста, де загинув перед самісінькою Перемогою – 27 квітня 1945 року. І ось коли його сину Івану пішов 81-й рік, а дочкам виповнилося 83 і 85, одна з правнучок Федота Микитовича Тетяна, котра вже 2 роки розшукувала місце поховання прадідуся, через Інтернет, одержала в березні цього року таку дорогу для них звістку від програми «Жди меня»: Ф. М. Кривенко захоронений в окремій могилі на кладовищі в столиці Румунії Бухаресті, надіслали для підтвердження і знімки. Як хотілося батьку Надії Іванівни, рідні вклонитись своєму герою в День Перемоги через 65 років. Але щоб потрапити на чужу землю, в іншу країну потрібно зібрати немало документів. Та вони обов’язково там побувають, бо чекали цього так довго. Але то вже буде інша розповідь, яку ми обов’язково опублікуємо.

Валентина Василюк
Новини Андрушівщини

Партизанская мадонна из Андрушевки

В этот же день поздно вечером я выехал в Андрушевку. Приехал глубокой ночью. Переночевал в гостинице, а утром за мной зашел лектор районного комитета партии Степан Иванович Дысак и будто солнце с собой принес… Как только взглянул на снимок и сразу воскликнул: – Да это же Ольга Васильевна с сыном Анатолием. Точно – Ольга Васильевна Тимановская, по мужу Мехеда. Есть у нее еще дочка Люда, но сама Ольга Васильевна, к великому горю, умерла три года назад. Здесь, в Андрушевке, живет ее сестра Надежда Васильевна, по мужу Самплавская, улица Радищева, шесть. Она моя соседка, мы дружим, поэтому о семье Ольги Васильевны я многое знаю… В свое время они часто бывали здесь. Живут в Киеве, метро Левобережная, в районе Русановки. У меня есть их телефон. Записывайте… А Владимир Парфентьевич Мехеда, муж Ольги Васильевны, был в Андрушевке в прошлом году, выступал в качестве обвинителя на выездном суде, на котором судили двух бывших полицаев. Судили в Доме культуры сахарного завода, на котором во время войны работал Владимир Парфентьевич и руководил диверсионно-подрывной группой. Эта группа входила в отряд Ивана Даниловича Богорада… Отряд И. Богорада и входящая в него группа В. Мехеды действовала непосредственно под руководством С. П. Маленко. А связь с ними осуществляла Ольга Васильевна. Она же и проносила листовки в тыл к немцам. И когда была беременной, и когда родила сына. Тогда она эти листовки и даже патрони заворачивала в пеленки. Но Маленко кто-то выдал. И только его мужество спасло от гибели многих партизан и подпольщиков. На допросах он не проронил ни слова… А потом был повешен. Много интересного в тот день я узнал о действиях андрушевских партизан, и, в частности, разведчицы Ольги Мехеды. Например, как доставала медикаменты у врачей П. М. Накопьюк, Н. Е. Скачинского, А. Н. Петронговского, заворачивала бинти и лекарства в одеяла и шла в лес к раненым, рискуя быть пойманной и расстрелянной на месте. Но главное, не пощадили бы и сына. Какое нужно иметь святое мужество и как любить людей, и землю свою, ненавидеть врагов, чтобы положить на чашу весов самое дорогое – жизнь своего ребенка. Когда я вернулся в Киев и позвонил в больницу А. Ф. Федорову (дважды Герой Советского Союза, руководитель крупного партизанского соединения, тогда руководил партизанской комиссией при Верховном Совете Украинской ССР ред.), рассказав ему об этой женщине, он с жаром сказал: Нижайший ей поклон! Пусть и посмертный… Даже если бы она один раз сходила к немцам в тыл с ребенком, это уже подвиг… Партизанские мадонны были и в нашем отряде. И о них у людей осталась самая светлая память! Освободили Андрушевку в ночь на 27 декабря 1943 года бойцы 44-ой гвардейской танковой бригады под командованием гвардии подполковника И. И. Гусаковского. И вот тогда-то фотокорреспондент А. Шайхет и сделал снимок Ольги Мехеды с ребенком на руках на фоне здания, в котором разместился штаб командования. Так что прав оказался Евгений Ананьевич Халдей, когда говорил, что Шайхет вообще-то партизан не снимал, а пришел с бойцами и увидел эту партизанскую мадонну. И рука, видимо, сама потянулась к затвору фотоаппарата. Один из кадров, но без ребенка, был напечатан в 1944 году во «Фронтовой иллюстрации». В областном архиве были обнаружены кое-какие любопытные документы. Один из них – характеристика на партизанскую связную О. Мехеду, подписанную командиром отряда, комиссаром и начальником штаба. В ней говорится, что активная деятельность О. Мехеды по борьбе с врагами приходится на вторую половину срока ее беременности и первые месяцы после рождения сына в 1943 году. Группа под руководством ее мужа действовала на территории Андрушевского и Вчерайшанского районов с мая 1942 года по 25 декабря 1943 года. Она была организована в селе Лебединцы в составе 5 человек, впоследствии ее состав вырос до 46 человек. А потом под напором Красной Армии фашисты стали отступать и минировать различные объекты. Вот что говорилось тогда в одной из листовок: «Благодаря смелости и быстроте действий партизан Житомирской области удалось сохранить от уничтожения ряд заминированных немцами мостов, зданий, предприятий. Партизаны спасли большой сахарный завод в Андрушевке, который во времена оккупации забрал себе немецкий барон Шейнград. Теперь завод снова принадлежит советскому народу». В Киеве я встретился с семьей Ольги Васильевны. Там же познакомился и с ее сестрой Надеждой Васильевной, которая гостила у Владимира Парфентьевича. У нее не было своих детей, дети Ольги – Анатолий и Люда стали и ее детьми. У Анатолия, которого мы видим на фотографии далекого 44-го года (на руках у матери – партизанской мадонны (ред.), уже своя дочь Света. Она учится сейчас в девятом классе. Анатолий Владимирович закончил Киевский технологический институт пищевой промышленности, работает инженером. Засиделись мы тогда до глубокого вечера. Владимир Парфентьевич щедро делился воспоминаниями: – Я был старше Ольги на восемь лет. Когда я с ней познакомился, наша группа уже держала связь с партизанами, и мы три поезда уже рванули на перегоне Бровки-Вчерайше-Казатин. Девушка она была умная и, конечно, стала догадываться, чем я занимаюсь. Вскоре Ольга стала моей женой.

В. Афиногенов,
специальный корреспондент “Советского воина”

Евреи Андрушевки

АНДРУШЕВКА, город (с 1975 года), районный центр в Житомирской обл. (Украина). Известен с 1683. В 16—18 вв. — в Киевском воеводстве в составе Речи Посполитой. С 1793 — в составе Российской империи. В 19 — нач. 20 века — местечко Радомысльского уезда Киевской губернии. В 1897 в Андрушевке проживало 430 евреев (16%), в 1923 — 388, в 1939 — 658 (10%), в 1989 — 47 евреев(0,4%). После 1917 в Андрушевке начали функционировать крупные предприятия пищевой промышленности, сах. и спиртовой заводы. Это определило миграцию в Андрушевку евреев — специалистов и рабочих из др. городов и близлежащих районов. В 1925 выходцы из Андрушевки основном в Херсонском окр. три еврейские земледельч. колонии: им. Чемерисского (26 чел.), «Еврейский хлебороб» (50 чел.), «Труд» (25 чел.). В августе 1941 в Андрушевском р-не было расстреляно 500 евреев, осенью 1941 — 460, в апреле 1942 — около 700 евреев. В 1995 в Андрушевке проживало несколько десятков евреев.

С.Я. Елисаветский

Храм святої Клари в Городківці

Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари – філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті – його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України”. Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана” з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі – „Перша покута Залізняка” – розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка…”. На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”. А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy – Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu “?odzia” † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (позначено літерою „N”) і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти “Матиця”. У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

Усадьба Терещенко в Андрушевке

Описание окружающей местности в Андрушевке

КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971′ E 29° 1.405′
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка

И было три брата – Никола, Федор да Семен…! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.

Род Терещенко

Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с “чуматского” дела – возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына – Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому… сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство – вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое… Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже – министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро – после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением – попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем – он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки – сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было – Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.

Андрушевка – довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село – его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным – оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети – леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории – памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза – уроженцев Житомирской области.

Усадьба сегодня

На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это – бывший дворец Терещенко, а на самой школе – табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк – огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это – школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе – с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво – белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили – над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом – легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.

Ивница – крупное торгово-ремесленное местечко

Село (I620 жителей) Андрушевского района, расположено на берегах р Ивянка. Первые сведения об Ивнице дати­руются 1584 г. Во второй половине XVIII в. это было довольно крупное торгово-ремесленное местечко с насе­лением более 3 тыс. жителей, в 1761 г. даже получившее привилегии от поль­ского короля Августа III. Тогда в мес­течке были церковь, костел и часовня, синагога и еврейский молитвенный дом, школа и две лесопилки. Во второй половине XVIII в. здесь на пологом ле­вом склоне реки закладывается хоро­шо спланированный ландшафтный парк с традиционной системой прудов со шлюзами. Как было принято в те времена, парк создавался как анту­раж усадебному комплексу. По иронии судьбы от усадьбы до настоящего вре­мени сохранился лишь фрагмент въе­здных ворот да руины башен с бойницами, стилизованные под сторо­жевые. Лишенный долгие годы ухода, парк превратился в дремучий. Вместо распланированных аллей местные жи­тели протоптали тропинки, но несмот­ря на это парк не потерял своей роман­тической привлекательности. Здесь на площади 14 га произрастает около 45 видов деревьев и кустарников, среди которых преобладает ясень, ель (встре­чаются очень крупные старые экземп­ляры), липа клен и вяз. В парке сохра­нилось около 800 деревьев, возраст ко­торых превышает два столетия.

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами – унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном… Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата – В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ – S. 91.
4. S?ownik gtograficyny… – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu…….go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych… Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. – С. 156-159.
12. Там само. – С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

Історія Андрушівки

Розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам’ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні (який там костел!). В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.

У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р, я так розумію, що саме знов ж таки завдяки заводу, село купують цукрові “королі” Терещенки.

В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський. (Відомий металург, професор металургії та металографії краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 прац.) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов’язково треба завітати до Андрушівки. По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.

Палац

Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. В 1975р над оранжереєю був надбудований другий поверх.

Революційним минулим так і тхне з історії Андрушівки. Після жовтневого перевороту, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Та де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою. В інтер’єрах, нажаль, нічого не лишилося від колишньої величі перебування тут цукрових магнатів. Лише мармурові сходи та грецький орнамент в одній з кімнат. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.

Обсерваторія

Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!

Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на протязі 6 років було досліджено 35тис космічних об’єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що получила ім’я на честь міста.

andrushivkaonline.wordpress.com