Із статусом “Знятий з обліку”

Краєзнавець із Городківки Ю. Д. Андрійчук продовжує досліджувати історію району, зокрема, зникнення багатьох географічних одиниць і їх назв. Він доклав багато зусиль, затратив багато часу, перегортаючи архівні томи, щоб здобуті дані увійшли до історико-географічного довідника Андрушівського району, який Юрій Дмитрович уже підготував до друку у співавторстві із Ілоною Регіною. Пропонуємо вам сторінки з рукопису майбутньої книги.

Березине. До 1923 року село було у складі Котельнянської волості Житомирського повіту. До 1994 року підпорядковувалось Іванківській сільській раді. Назва поселення пов’язана з місцем розташування – біля лісу, у якому переважали берези. Засноване на початку XX століття як хутір. У 1911 році в селі було 15 мешканців в одному дворі; у 1941 році (перед війною) – 93 у 22 дворах.

Бідів хутір. Хутір розташовувався біля села Крилівка. У 1926 році на хуторі було 70 мешканців у 13 дворах.

Борок. Село розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Степок. До 1923 року було у складі Котельнянської волості. Назва походить від соснового лісу, біля якого знаходиться село. Засноване в другій половині XIX століття як німецька колонія. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-45 рр. мешканці села допомагали коростишівським партизанам, багато з них були членами партизанського загону. Зокрема, лісник Карнаухов будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Зрадник видав Карнаухова і він загинув у катівні коростишівського гестапо. В 1911 році у селі було 96 мешканців у 39 дворах, в 1941 році (перед війною) – 189 у 42 дворах, у 2001 – 5 мешканців.

Бакане. Урочище сквирського повіту Ходорківської волості Розташовувалось біля села Корчмище. У 1926 році було 3 мешканці.

Вербівка. Хутір Житомирського повіту Коднянської волості, з 1960 року увійшов до складу села Глинівці.

Хутір Верзумського належав до Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 5 мешканців.

Весела гірка. Хутір Андрушівського району Бердичівського округу, розташовувався біля села Нехворощ. У 1926 році було 28 мешканців у 6 дворах.

Гайок – лісова сторожка Вчорайшанського району Бердичівського округу. Розташовувалась поблизу села Бровки Перші. У 1926 році було 3 мешканці у 1 дворі.

Андрушівська гуральня. У списку населених пунктів Бердичівської округи станом на 15 червня 1926 року показана у складі Гардишівської сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року знята з обліку.

Братерська пасіка – хутір. У списку населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Халаїмгородецької сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 жовтня 1941року знято з обліку.

Брівки-станція. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показана у складі Бровківської Першої сільської ради Вчорайшенського району. Станом на 1 вересня 1946 року як самостійний населений пункт на обліку не числиться.

Буболівка – хутір. Станом на 16 лютого 1960 року значиться як населений пункт Вербівської сільської ради Андрушівського району. Пізніше увійшов до складу с. Вербів.

Виробнича дільниця – хутір. Станом на 10 лютого 1952 року значиться у складі Андрушівської селищної ради як населений пункт, що злився із селищем Андрушівка. Фактично об’єднаний 29 червня 1960 року з хутором Загуйва Нехворощанської сільської ради в один населений пункт Загуйва.

Володимирівка – хутір. У складі населених пунктів Бердичівської округи на 17 грудня 1926 року показаний у складі Ляховецької сільської ради Андрушівського району. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Гай – хутір (Зелений гай). Вперше фіксується в 1939 році. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як висілок Зелений гай Вербівської сільської ради Андрушівського району. В 1941 році там у 78 дворах проживало 338 мешканців. Станом на 10 лютого 1952 року – як хутір, що підлягає перетворенню в село. 29 червня об’єднаний із с. Вербів.

Гандзів хутір Бердичівського округу Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Зарубинці на березі річки Ґандзі і входив до складу Зарубинецької сільської ради. У 1926 році тут проживало 6 мешканців у 2 дворах. Зараз не існує – під час колективізації мешканці хутора переселилися у с. Зарубинці.

Гать – виселок Ходорківської волості Сквирського повіту. Знаходився поблизу села Яроповичі. У складі населених пунктів Бердичівської округи 17 грудня 1926 року показаний у складі Яроповицької сільської ради Андрушівського району. У 1926 році тут проживало 117 мешканців у 27 дворах. Станом на 10 лютого 1952 року значиться як виробничий центр цукрорадгоспу. 29 червня 1960 року об’єднаний з с. Яроповичі.

Гардишівка – село. До 1923 року входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. У 1758 році в селі збудовано дерев’яну церкву. В 1899 р. в селі було 557 мешканців у 108 дворах; у 1926 році – 1203 мешканців у 298 дворах. В 1941 році було 1080 мешканців, які проживали у 284 дворах. У січні 1930 року створено колгосп ім. Куйбишева. До складу колгоспу увійшли 190 дворів – 567 жителів. Колгосп мав 1177 га сільськогосподарських угідь, в т.ч. 801 га орної землі та 113 га сінокосів. У 1958 році колгосп ім. Куйбишева був об’єднаний з колгоспом Андрушівки. Гардишівку включили в межі міста Андрушівка 6 січня 1975 року.

Гончариха – хутір. Станом на 1 жовтня 1946 року показаний у складі Зарубинецької сільської ради. В 1946 році знятий з обліку.

Града – хутір, розташований поблизу села Туровець – на межі степу і лісу (від того й назва). До 1923 року належав до Житомирського повіту. Був спалений фашистами під час окупації. У списку населених пунктів станом на 1 жовтня 1941 року показаний разом із залізничною станцією Града у складі Волосівської сільської ради. Знятий з обліку у 1960 році. Зараз є залізнична станція Града в Андрушівському районі. В 1926 році тут проживав 101 мешканець у 32 дворах.

Груздів хутір Бердичівської округи Андрушівського району. Розташовувався поблизу с. Вел. Мошківці. Станом на 17 грудня 1926 року показаний у складі Маломошковецької сільської ради. Там проживало 4 мешканці в одному дворі. Станом на 1.10.1941 р. на обліку не значиться.

Грушки – село. Станом на 1 жовтня 1941 року значиться як населений пункт Держгосп Лебединецької сільської ради. У списку на 10 лютого 1952 року записаий під назвою «хутір Грушки» – виробничий центр відділку цукрорадгоспу. Станом на 1.03.1961 р. на обліку не значиться.

Дубина – лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Лебединецької сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Журавлі – лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1.10.1941 року на обліку не значиться.

Жарки – селище від Андрушівського цукрокомбінату. Існувало в 30- 60-х роках ХХ ст. У 1926 році було 10 мешканців у 39 дворах. Заруда – виселок Бердичівського округу Андрушівського району. Зараз у складі с. Любимівка. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Вербівської сільської ради. Тоді у висілку проживало 140 мешканців у 29 дворах. Станом на 1.10. 1941 р. на обліку не значиться.

Загуст Рильського – лісова сторожка Сквирського повіту Бердичівської волості. Розташовувався за 3 км від Ярешок на південь. У 1926 р.тут проживало 4 мешканці в одному дворі.

Запольщина – хутір Житомирського повіту Андрушівської волості, розташовувався поблизу с. Гальчин. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради. Проживало тоді 6 мешканців в одному дворі. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Запольщина – хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався поблизу с. Нехворощ. На 17.12.1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Тоді проживало 47 мешканців у 8 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва – хутір Житомирського повіту Андрушівської волості. Розташовувався за 3 км на схід від с. Гальчин. На 15 червня 1926 року показаний у складі Гальчинської сільської ради; проживало тут 11 мешканців у 4 дворах. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Загуйва – село. Відоме з 1 жовтня 1941 року як хутір Надгуйва Нехворощанської сільської управи. 29 червня 1960 року об’єднане разом з хутором Виробнича дільниця в один населений пункт під назвою Загуйва. Станом на 1 березня 1961 року на обліку не значиться.

Зінькевича хутір Житомирського повіту Коднянської волості. Розташовувався поблизу с. Гальчин. У 1926 році тут було 12 мешканців у 3 дворах.

Каленського хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Ковальчуків хутір. На 17 грудня 1926 року показаний у складі Війтовецької сільської ради. Станом 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Крилівська лісова сторожка. На 17 грудня 1926 року показана у складі Крилівської сільської ради. Станом на 1 жовтня 1941 року на обліку не значиться.

Кущі – лісова сторожка. На 1 жовтня 1941 року показана у складі Війтовецької сільської ради. Станом на 1 вересня 1946 року на обліку не значиться.
Лінійка – хутір. На 10 лютого 1952 р. значиться у складі Вербівської сільської ради як Зелений хутір. В 1960 році об’єднаний із с. Вербів

Ліс – хутір. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Малоп’ятигірське – призавгосп. В 1926 р. значиться в складі Малоп’ятигірської сільської ради. В 1941 р. знятий з обліку.

Млинок – хутір. З 1920 р. значиться у складі Великомошківецької сільської ради. У 1927 р. – Великомошковецька економія; з 07. 06.1946 р. – радгосп, держгосп, а з 10.02.1952 р. значиться як виробничий центр відділку Червоненського цукрозаводу. 29.06.1960 р. хутір об’єднано з селом Великі Мошківці.

Наумівці – хутір. В списках населених пунктів станом на 17.12.1926 р. значиться в складі Великомошківецької сільської ради; з жовтня 1941 р. знятий з обліку.

«Нове життя» – сільськогосподарський колектив. В списках від 17.12.1926 р. значиться як населений пункт Крилівської сільської ради. Зараз не існує.

Отруб – хутір. У списках від 17.12.1926 р. – у складі Халаїмгородецької сільської ради, знятий з обліку 01.10.1941 р.

Павлівка – хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Маломошківецької сільської ради; з 01.10.1941 р. з обліку знятий.

Панін хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Волицької сільської ради; з 01.10.1941 р. знятий з обліку.

Пасічисько – виселок. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться в складі Вербівської сільської ради; з 01.10.1926 р. знятий з обліку.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 01.07.1927 р. числився в складі Війтовецької сільської ради. Зараз не існує.

Попів хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Привзавгосп – у списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку з 01.10.1941 р.

Радгосп (Держгосп) – хутір. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. – в складі Гардишівської сільської ради; від 10.02.1952 р. – виробничий центр відділку Червінського цукрорадгоспу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Рибаківка – хутір. В списках населених пунктів від 10.02.1952 р. показаний у складі Вербівської сільської ради під назвою «Зелений хутір». 29.06.1960 р. об’єднаний з селом Вербів.

Роздоли – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Яроповицької сільської ради. 1.10.1941 р. знятий з обліку.

Сіножаті – хутір. У списках населених пунктів від 17.12.1926 р. – у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Сливинщина – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. значиться у складі Лебединецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Сокола – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 року числиться у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Ставище – хутір. Відомий з 1941 року як виселок Волосівської сільської ради, а з 10.02.1952 р. значиться в списках як хутір, що підлягає перетворенню в село.

Степок – залізнична станція. Існувала з 1934 р. як окремий населений пункт. В списках населених пунктів від 01.10.1941 р. числиться у складі Степківської сільської ради; 01.03.1961 р. об’єднана з селом Степок.

Тетеруків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. числиться у складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Тік – хутір. До 1946 року – виселок Польовий Тік. В списках населених пунктів від 1.07.1927 року числиться як населений пункт Червінської сільської ради. З 20.10.1938 р. показаний у складі Червінської селищної ради. З 10.02.1952 р. – виробничий центр Червінського цукрозаводу. Знятий з обліку 01.03.1961 р.

Тонкоголосого хутір. В списках від 01.07.1927 р. показаний в складі Міньківецької сільської ради. Зараз не існує. Троянки – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Зарубинецької сільської ради. Під час колективізації в 1933 р. люди переселились в Зарубинці.

Троянки – хутір. В списках населених пунктів від 1926 р. показаний в складі Яроповицької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р. Ульянівка – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний в складі Ляховецької сільської ради. Знятий з обліку 01.09.1946 р.

Урочище Гала – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Яроповицької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Урочище Поруби – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Фещука хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Великомошківецької сільської ради. Знятий з обліку 01. 10. 1941 р.

Харліївщина – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана у складі Городищенської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Церковний Ліс – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Лебединецької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чабак – хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Нехворощанської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська гуральня – виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Червінська економія – виселок. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. показана як хутір Держгосп. Знята з обліку 01.09.1946 р.

Червоне городище – виселок. В списках населених пунктів від 1929 р. показаний в складі Івницької сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чигарі – хутір. В списках населених пунктів від 1929 р. значиться як населений пункт Старосільської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

Чорний Великий Ліс – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Халаїмгородецької сільської ради. В списках від 01.10.1941 р. значиться під назвою «Лісництво». Знята з обліку 01.09.1946 р.

Чорні Лози – лісова сторожка. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Червінської сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

Чубарівка – село. Виникло після 1947 р. як селище виробничої бригади колгоспу «Ленінський шлях». Взяте на облік і включене до складу Волосівської сільської ради 16.09.1960 р.

Шевченків хутір. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показаний у складі Червінської сільської ради. Знятий з обліку 01.10.1941 р.

ІІІ Інтернаціонал – комуна. В списках населених пунктів від 17.12.1926 р. показана в складі Великомошківецької сільської ради. Знята з обліку 01.10.1941 р.

№ 15 (9590) 13 квітня 2012 року
№ 16 (9591) 20 квітня 2012 року
№ 17 (9592) 27 квітня 2012 року
«Новини Андрушівщини»

28 жовтня – день визволення України від фашистських загарбників

1225 трагічних днів і ночей України

Найстрашніша й найкровопролитніша в історії людства війна, розв’язана німецько-фашистськими загарбниками проти Радянського Союзу, тривала 1418 днів і ночей і забрала понад 27 мільйонів радянських людей.
Україна була ареною жорстоких кровопролитних боїв, в ході яких воїнами Червоної Армії і народними месниками за 1225 днів було розгромлено десятки добірних з’єднань вермахту і армій союзних гітлерівській Німеччині держав. Уже в ході трагічного першого періоду Великої Вітчизняної війни (22.06.1941-18.11.1942 рр.) на території України відбулися такі великомасштабні стратегічні оборонні операції як Львівсько-Чернівецька, Київська, Донбасько-Ростовська, Керченсько-Феодосійська та Воронезько-Ворошиловградська, а також фронтові операції: оборона Одеси, Кримська оборонна, оборона Севастополя, Керченська оборонна та Харківська битва. У стратегічних та оборонних операціях першого періоду війни, які були пов’язані з Україною, Червона Армія понесла великі безповоротні і санітарні втрати – 2513242 чоловіки. Найбільших втрат зазнали наші війська під час Київської стратегічної оборонної операції (7 липня-26 вересня 1941 р.) – 700544 чоловіки. Як стверджують окремі історики, ці жертви вплинули пізніше на загальний хід подій на німецько-радянському фронті. Опір Червоної Армії в липні-вересні 1941 р. на підступах до Києва загальмував німецький план «блискавичної» війни. Німецький генерал Бутлар відзначав, що «затримка під Києвом привела до того, що німці втратили кілька тижнів для підготовки і проведення наступу на Москву. Що, очевидно, сприяло його провалу». Під час другого періоду війни (19.11.1942 р.-31.12.1943 р.) на теренах України відбулось 11 стратегічних і фронтових операцій. Битва за Дніпро і форсування його з ходу на багатьох ділянках та відчайдушний опір ворога у цих боях обумовили найбільш великі за всю війну середньодобові втрати наших військ – 27300 чоловік за добу. Протягом другого періоду війни у стратегічних та фронтових операціях, проведених на Україні, безповоротні та санітарні втрати становили 2313358 чоловік. Такою була “плата” за визволення лівобережної України і Києва. Третій період війни (1.01.1944 р.-9.05.1945 р.). На території України відбулось 5 стратегічних і 2 фронтові операції. За цей час радянські війська втратили 1790060 бійців і офіцерів. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (24.12.1943 р.-14.01.1944 р.) було визволено наш район і Житомирську область доблесними військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. 9 січня 1944 р. командний пункт штабу 1-го Українського фронту передислокувався зі Святошино в Андрушівку, де штабом фронту за участю маршала Радянського Союзу Г. К. Жукова розроблялись плани операцій з визволення західних областей України… Під час Східно-Карпатської стратегічної операції (8 вересня – 28 жовтня 1944 р.) Україна остаточно була визволена від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. Є. Петрова та 1-го Українського фронту – командуючий Маршал Радянського Союзу І. С. Конєв. 26 жовтня 1944 р. військові частини і з’єднання 4-го Українського фронту визволили Мукачево, а 28 жовтня – Ужгород. В боях за Мукачево і Ужгород тисячі офіцерів, сержантів і солдат, які проявили мужність та героїзм, були нагороджені орденами і медалями, а 30 з них удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. 28 жовтня українських народ відзначає як День визволення України від німецько-фашистських загарбників. В Ужгороді радо зустрічали Червону Армію. На вулицях замайоріли червоні прапори, вітальні лозунги. Жителі міст та сіл, у святковому одязі, пригощали солдатів та офіцерів виноградом, фруктами, вином, дарували їм квіти, щиро дякували за своє визволення. На сторінках газети «Правда» повідомлялось: «Светлый праздник сегодня в Советской Украине – полностью освобождена ее земля от немецко-фашистских захватчиков. Праздник украинского народа – это праздник всей нашей страны». В той день Москва салютувала військам фронту 20 артилерійськими залпами із 224 гармат. За час третього періоду війни Червона Армія повністю вигнала німецько-фашистських загарбників за кордони Радянського Союзу, визволила ряд країн Центральної та Південно-Східної Європи і завершила розгром гітлерівських армій. Фашистська Німеччина капітулювала. Ми, ветерани тієї війни і трудівники тилу, надіялись тоді, 67 років тому, що нашою кров’ю і потом скроплена матінка-земля, відбудовані нами міста і села, фабрики і заводи будуть належати і служити нашим дітям та внукам. Та, на жаль, сьогодні вони дістались “новим українцям”. Боляче нам, ветеранам, що рясно скроплену нашою кров’ю землю через розпаювання намагаються відібрати у народу. Землю-матір не смійте продавати! Ветерани війни і праці категорично проти.

Йосип ЛОХАНСЬКИЙ,
інвалід війни І групи, ветеран війни і праці, історик-краєзнавець

Весна знову тривожить пам’ять

Травень заквітчує землю легким, як хмаринка, і світлим та чистим, як наречена, цвітом яблунь та вишень, жовтогарячими та полум’яними тюльпанами – точнісінько так салютувала земля довгожданій Перемозі тоді в 1945-му! Зустрів її Антон Володимирович Боримський далеко від рідної землі – в Угорщині, куди привели його з визвольною місією вогненні фронтові дороги.
А за тисячі кілометрів в невеличкому селі Горіхово, що в Коростишівському районі, мати в сльозах молилася за своїх синів, проклинаючи війну, бо тільки 14 червня 1941-го пішов служити в Армію старший Антон, як розпочалася ота страшна бойня. А меншого Олександра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. І відтоді жила в тузі і тривожному чеканні… Отак Антон Боримський за шість днів до війни опинився в Молдавії, де мав служити строкову. Ще не встигли одягнути солдатську форму і прийняти присягу, як вранці 21 червня 1941 року новобранців підняли по тривозі. Ті думали, що вона навчальна, але швидко зрозуміли, що то війна. Небо, здавалося, розривалося навпіл від гулу чужих моторів, а земля стогнала від розриву бомб. Спросоння солдати вибігали з казарм, плигали через височезний паркан і просили Бога, аби швидше добігти до рятівного садка. Та для скількох чиїхось синів, у яких ще тільки вибивалися вуса, отой короткий шлях став останнім. А. В. Боримського після присяги, яку прийняв 24 червня, направили в зенітно-артилерійський полк і кинули відразу в пекло – обороняти від ворога важливий для наших військ плацдарм, через який йшли радянські ешелони зі зброєю, продовольством, іншим стратегічним вантажем, – станцію Роздільна, що в Одеській області. Болючими були ті спогади, бо в Антона Володимировича тривожно зблиснули очі, затремтів голос. – Горіло там усе: і земля, і люди – на диби ставали ешелони, палали цистерни з пальним, – згадує пережите ветеран, – чимало полягло там солдатів, але станцію ми не втримали. Сили були не рівні… А далі його фронтовий шлях проліг через Вінниччину. В складі Першого Українського фронту їх 990-й піхотний полк обороняв Ворошиловград. Під Лисичанськом війна поставила йому на тілі добрячу мітку, довго лікувався по шпиталях. Лікували солдата спочатку у Воронежі, потім аж у Тбілісі. Після шпиталю дали відпустку, аби трохи набрався сил. А їхати – нікуди: Житомирщина і його рідне село були окуповані фашистами. Прийшов на вокзал, сів у перший ліпший поїзд – кудись завезе. На його щастя, підсів у вагон такий же зранений солдат із Сталінградської області. Дізнавшись про його біду, запросив до себе додому… Довелося Антону Боримському обороняти і Сталінград, за що в грудні 1942-го був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда», яку, правда, йому вручили аж в лютому 1945-го. Що там діялось, передати словами важко, як вижив, не розуміє й сам. Мабуть, допомогла материна молитва… Куди тільки не кидала його війна, навіть в Іран, де був автокранівником, звідти відвантажували все, що доставляли із США, і Каспійським морем відправляли діючій армії. Переможну весну 1945-го зустрів під Румунією, а потім була Угорщина, де охороняли від різних диверсій нафтоколонки. Додому А. В. Боримський повернувся аж під новий 1947-ий рік. Вже й брат повернувся з війни – після звільнення з фашистського рабства воював з японцями. Невдовзі Антон Володимирович уподобав гарну дівчину Марію із сусіднього села. Одружилися, працювали обоє на тваринницькій фермі, ростили й виховували трійко дітей. В клопотах та праці і життя добігло до сизої зими. Коли злягла дружина і йому не під силу було доглядати її самому, забрала батьків до себе в Андрушівку дочка Галина. Недавно Марію свою провів у останню путь. Уже п’ятий День Перемоги зустрічає А. В. Боримський у доньки. Колись у своєму селі, одягнувши ордени та медалі, завжди ходив на урочистий мітинг, а тепер смуток і біль огортають його серце в цей день. Тривожать 89-річного чоловіка все пережите і втрачене. Та розтоплять той холод в душі любов і турбота дітей, онуків, бо вони роблять все, аби батькова старість була зігріта теплом їх сердець. А ми зичимо ветерану при здоров’ї зустріти ще багато весен.

Валентина Василюк

Увічнення переможців – свята справа

Нарешті в рік 65-річчя Перемоги вийшов у світ І-й том Книги Пам’яті України «Переможці» у Житомирській області. Воістину, краще пізніше, ніж ніколи. Чому я так кажу? Бо коли почав переглядати поіменні списки, то не повірив очам своїм. Я там не знайшов відомих в Андрушівці прославлених ветеранів війни – братів С. Й. та Ф. Й. Печерських, О. М. та А. М. Шевченків, лікарів – подружжя Накоп’юків, М. Ю. Скачинського, А. М. Петронгівського, вчителів – М. Н. Яцюка, Б. Г. Дегтярова, І. С. Плішко, І. М. Раковського та сотні інших андрушівчан, чиї імена не внесені до книги. Я переконаний, якби це видання готувалося в 70-х роках минулого століття, коли було ще багато живих фронтовиків, коли керівники місцевих рад добре знали, шанували своїх людей, то такого не допустили б. Не внесення в списки переможців прізвища навіть одного ветерана – це наруга і над ним, і над його родиною, і над пам’яттю. Основна маса переможців уже пішла із життя, залишивши свої імена в історії. Їх діти, онуки переїхали в інші області, країни. На місцях виросли нові покоління нащадків, які мало або зовсім не знають своїх знаменитих земляків. І який результат ми маємо? Згідно архівних даних та з книг «Історія міст і сіл. Житомирська область та Книги Пам’яті, тт. 1,11 та 12 відомо, що на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало не менше 10-12 тисяч жителів району, з них 5721 – загинули на фронтах і їх імена внесені в Книгу Пам’яті. Не важко встановити, що не менше наших земляків повернулися переможцями і активно включилися у відбудову народного господарства, зруйнованого фашистськими вандалами. Та, на превеликий жаль, до книги «Переможці», т. І внесено імена лише 1254 наших земляків-героїв, тобто тільки кожного четвертого! Не будемо виясняти, хто винен, проблема в тому, як виправити допущені помилки. Все можна зробити, якщо проявити максимум бажання і зусиль, адже це заради святої справи. На мою думку, в кожному населеному пункті слід створити пошукову групу, до якої мають увійти ентузіасти-краєзнавці, представники рад, вчителі історії, ветерани війни. В роботі варто використовувати матеріали місцевих архівів, районну газету всіх років випусків. Наведу такий приклад: у газеті «Новини Андрушівщини» №№ 35-36 за 1 травня 1999 р. було надруковано статтю Миколи Поліщука – колишнього голови колгоспу «Червоний прапор», під заголовком «Іванківчани свято бережуть пам’ять про своїх земляків». В публікації сказано, що з цього села на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 280 чоловік, додому не повернулися 132 фронтовики. В статті згадується 26 ветеранів, що жили в той час у селі. Я був здивований, що з них у «Переможцях» згадано тільки 13… Усім пошуковим групам потрібно використати книгу «Історія міст і сіл України. Житомирська область», де є орієнтири по кожному селу, найперше – скільки земляків пішло на фронт і скільки загинуло. Після завершення пошукової роботи необхідно зібрати збори громадян, де й зачитати список переможців. Живі свідки історії допоможуть встановити справедливість, щоб не пропустити жодного імені переможця. Позавчора Україна відзначала День захисника Вітчизни. Від імені ветеранської організації району вітаю всіх Переможців, бажаю міцного здоров’я й бадьорості духу. А тим, хто відійшов у вічність, – світла пам’ять.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець

Це була чи не найбільша радість

Чимало різних подій пережив я за свій вік, але такого піднесення, такої світлої радості, як в той пам’ятний день, більше не довелося відчути, все збереглося в пам’яті до найменших дрібниць… 8 травня 1945 року наша рота знаходилася в місті Морава Остравська, що в Словакії. До нас якраз приїхала кінопересувка. Окрім військових, прийшли подивитися кіно й цивільні словаки. Від них ми й почули, що Німеччина капітулювала. Спочатку не зрозуміли значення цього слова, а коли нам пояснили, що закінчилася війна, радості нашій не було меж. Довго не могли заснути в ту ніч – все дискутували, хто чим буде займатися в мирний час. Невдовзі нас розбудили по тривозі – в місті знялася велика стрілянина, від неї небо було аж червоне. Нас швидко вишикували в колону, хоч ми не могли зрозуміти, що діється. Думали, що це знову йде на прорив німецька армія, котра була оточена в Карпатах. А гори були поруч. Командир роти поїхав до штабу вияснити, що відбувається. А коли повернувся, то оголосив, що закінчилася війна. Рота дружно закричала: «Ура!», яке понеслося над містом, здавалося, і над горами. Салютували Перемозі всі війська, котрі знаходилися в Мораві Остравській, стріляли на радощах і ми в небо над Словаччиною уже після 24 години ночі. Народжувався над світом новий мирний день – 9 травня, котрий подарував Велику Перемогу.

Григорій Берладин,
с. Лісівка.
Новини Андрушівщини

Трагічна доля вінницького десанту

Мабуть, жоден історик не передасть так точно і яскраво події перших днів і місяців фашистської окупації, як це занотував у своєму щоденнику Юрко Шлапак із села Лебединці, про що ми вже писали на сторінках нашої газети. Цей щоденник Юрія Шлапака, котрий геройськи загинув у бою з фашистами, зберігається в моєму архіві. У вересневі дні 1941 року під Києвом на аеродромі в Броварах проходили підготовку члени створеного ЦК КП (б)У Самгородського підпільного районного комітету партії, котрі мали висадитись десантом у районі с. Чорнорудка Житомирської області. А приземлились десантники 10 вересня того року перед світанком у районі сіл Лебединці – Гарапівка – Міньківці. Чутки про це облетіли всі села району. Забігали, захвилювались німці й поліцаї. Але в той час мало хто знав, хто ці парашутисти. Деталі вияснились лише на судовому процесі над поліцаями Біликом і Пастовенським, що відбувся в Андрушівці у січні 1986 року. Зі свідчень підсудних поліцаїв та зі слів свідків тих подій ми дізналися, що це був десант членів Самгородського підпільного райкому КП(б)України, який мав завдання, що стосувалися організації підпілля і партизанського руху на території Вінницької області. Ось що розповіла очевидець тих подій мешканка села Гарапівка П. С. Октябрьова: «…Я бачила, як розстрілювали парашутиста поліцаї. Ще зранку ми почули, що спустилися радянські парашутисти. Комендант, староста і поліцаї стали шукати їх. Одного було підстрелено ще у повітрі. На пошуки десантників із Андрушівки приїхав поліцай Макаревич та багато інших. Знайшли одного парашутиста. Поліцай Білик розстібає кителя десантника і забирає гребінець, годинника та папери. Запрягли коней і підстреленого десантника привезли до клубу. Він попросив води. Жінки принесли. Пристрелив парашутиста Білик після тортур. Йому відрізали вуха, ніс. Потім підводою відвезли тіло за кладовище і закопали. Але перед цим його роздягнули. Пізніше парашутиста перезахоронили». Розповідь на процесі Й. Т. Шуляка з Гарапівки: «Це було у вересні 1941 р. Десант висадився на світанку. Був туман. Один парашутист заліг у ямці біля дерева і відстрілювався з автомата. Коли закінчились патрони, він кинув гранату у поліцаїв, які наступали. А потім його, пораненого вдруге, пристрелив поліцай. «Це єврей», – сказав він. Інший парашутист прийшов до Степана Козачука, щоб обсушитися. Він потрапив з парашутом в озеро…». В. Л. Скибинська з Гарапівки згадувала: «Чутка про десант схвилювала людей. Потім стріляли. Михалко Берладин (поліцай) прокричав: «Вертайтесь, бо по вас відкриємо вогонь». Одного підстрелили і привезли до клубу, де зібралось чимало людей…». У В. С. Галич з Лебединець у пам’ятку залишилося: «Знала Білика. Бачила парашутистів. Коли поліцаї почали стріляти, мама йшла в Міньківці. Біля дуба лежав убитий парашутист… На другий день на підводі їхали німець і поліцай. Вони сміялися з парашутистів, котрих везли, особливо з дівчини-парашутистки, яка сиділа на підводі, низько схиливши голову. На ній була сіренька хустина і така ж кофтина. Фашисти потішалися над нею… Трьом парашутистам, з яких один був поранений, вдалося тоді добратися до лісу”. Вчителька історії з с. Бровки В. В. Кращенко розповіла на судовому процесі, що вона була свідком того, яким тортурам піддавали фашисти парашутиста, якого привезли до Лебединець. «Осінь, йшли дощі. Нас, дівчат і юнаків, фашисти з карального загону, що стояв у Бровках, змушували щоденно чистити дорогу, по якій ходив гауптман. Бачимо – їде підвода, на якій 4 чоловіки з автоматами, а між ними – людина зі зв’язаними руками. Бранець махнув нам головою. Його повезли до штабу. А через годину німці розбігаються по селу і зганяють всіх людей на дорогу. Потім виводять цю людину в сірому костюмі. Десь 17 чи 18 німців оточують чоловіка колом за 2-3 кроки, і всі починають його колоти ножами. Люди плачуть, а у нього – ні сльозинки. Всі відвертаються і хочуть тікати. Та німці повертають нас і кричать: «Смійтесь»… Потім наколотили літр соляного розчину і стали поливати рани патріота цим розчином. Після цього повели його фашисти до могили німецького солдата, що був раніше вбитий партизанами, і стали бити кованими чобітьми. Майже непритомного його доставили до дрезини і повезли в напрямку Харліївки». Під час зустрічі на судовому процесі з дочкою Іларіона Павловича Машинського Людмилою Іларіонівною Войтюк я порадив їй провести пошуки останків її батька-патріота в Харліївці. Незабаром ми одержали від неї листа: «…Саме завдяки вашій пораді я зв’язалась з харліївськими партизанами і розшукала місце захоронення нашого батька. До квітня минулого року його ім’я не було відоме, хоча всі мешканці села знали і бачили, як над ним знущалися карателі, поки не замучили на смерть. Він мужньо витримав тортури і не сказав ворогам ні слова, навіть свого прізвища і звідки він». Завдяки рідним Машинського та Білаша, а також відомостям, одержаним на судовому процесі, нам вдалось встановити, що десантна група складалась із 10 чоловік, у т. ч. була одна дівчина-радистка. Ось склад цієї групи: Анатолій Євсійович Барський – командир групи, секретар Самгородського РК КПУ. Загинув смертю героя і похоронений в с. Гарапівка. Після війни останки героя було перезахоронено в рідному Самгородку, де встановлено пам’ятник. Іларіон Павлович Машинський – комісар групи, 2-й секретар Самгородського РК КПУ до війни. Загинув як герой-патріот. Захоронений на ст. Харліївка. Дмитро Кіндратович Білаш – до війни працював директором Медвідської школи Калинівського району. Загинув. О. Г. Русов-Новодранов – голова Вінницької обласної планової комісії. Загинув. А. С. Афанасьєв – заворг відділом профспілок. Загинув. Холявко – інструктор ЦК КПУ. Загинув. Дівчина-радистка. Прізвище невідоме. Закатована. П. П. Дзюблюк – заступник голови Уланівської районної ради, залишився живим. Помер у 1967 р. М. К. Десюк – заступник голови Самгородської райради. Залишився живим. Помер після війни. До речі, П. П. Дзюблюк та М. К. Десюк, згідно з довідкою ОК КПУ, вважаються такими, що «не виконали партійне завдання». Прізвище десятого парашутиста й досі невідоме. Дочка десантника Світлана Дмитрівна Білаш в листі до юних краєзнавців писала в 1986 р.: «…Ще багато чого невідомого про участь цього маленького десанту, на який з різних сторін, як звірі, накинулись зрадники Батьківщини, щоб вислужитись перед фашистами. Нам дуже боляче згадувати, що кровопивці так довго жили серед наших чесних людей, і люди, які знали про них, до цього часу мовчали. (Мова йде про поліцаїв, яких було засуджено в 1986 р. до вищої міри покарання). А ті люди, які з перших днів війни пішли на захист нашої Батьківщини, ні хвилини не вагаючись, зробили це заради нашого щасливого сьогодення». З 25 по 31 грудня 1943 р. внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту було з боями визволено Андрушівку і всі села району. Тільки на теренах Андрушівщини геройськи загинули в боях і сплять вічним сном на військовому кладовищі у селі Івниця, в 54 братських могилах в різних селах району та в 17 одиночних могилах (за далеко не повними даними) 1853 воїни-визволителі. З них 1273 – відомі імена і 580 – невідомих героїв. Я, як співавтор написання «Книги Пам’яті України» по Житомирській області, знав, що чимало наших земляків-андрушівчан полягли в боях при визволенні Вінниччини. Але тільки нещодавно зробив вибірку тих, хто з них загинув, а це понад 22 відсотки всіх андрушівчан, які не повернулися з війни. Вони віддали життя за визволення Вінниччини. Скрізь розкидані могили андрушівчан, бо загинуло їх на фронтах 5575. Але щоб стільки було могил на теренах однієї області! На меморіалі «Звільнення» у Вінниці спочивають останки 29 воїнів-андрушівчан, у Липовецькому районі – 252 воїни (в т.ч. в селі Скитка – 72 та в селі Зозівка – 62, в Калинівському районі – 59, в т.ч. в Чернятині – 28 воїнів), в Погребищенському районі – 52 воїни, в Жмеринському – 51 воїн. У 26 районах області спочивають останки 728 воїнів. Окрім того, 115 андрушівчан у боях під Вінницею пропали безвісти і 390, які були призвані в січні-березні 1944 р. і направлені у війська, що діяли на Вінниччині, загинули. Легко сьогодні судити і про бездарність командирів, і жорстокість властей, відсутність зброї та про інше з тих подій. Але слід пам’ятати: йшов 3-й рік найкровопролитнішої із всіх війн усіх часів. Для поповнення поріділих частин і підрозділів, що наступали, військкомати направляли на фронт необстріляних солдатів, які йшли у бій навіть у цивільному одязі. Дуже багато призваних в січні-березні 1944 р. в ряди наступаючих військ не були ще на обліку. Мабуть, тому так багато було тих, хто пропав безвісти або загинув без зазначення місця загибелі. Ветерани війни Андрушівщини, рідні і близькі тих, хто поліг смертю героїв у боях за Вінниччину, низько схиляють голови перед цими жертвами і свято бережуть пам’ять про них. В рік 65-річчя перемоги керівникам шкіл району варто організувати екскурсії по місцях бойової слави дідів,поклонитися священним могилам героїв на Вінниччині.

Йосип Лоханський,
історик-краєзнавець
Газета “Новини Андрушівщини”

Храм святої Клари в Городківці

Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари – філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті – його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України”. Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана” з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі – „Перша покута Залізняка” – розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка…”. На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”. А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy – Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu “?odzia” † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (позначено літерою „N”) і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти “Матиця”. У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

Усадьба Терещенко в Андрушевке

Описание окружающей местности в Андрушевке

КООРДИНАТЫ (WGS84): N 50° 0.971′ E 29° 1.405′
МЕСТНОСТЬ: Украина, Житомирская обл., Андрушевский р-н
БЛИЖАЙШИЙ НАСЕЛЕННЫЙ ПУНКТ: Андрушевка

И было три брата – Никола, Федор да Семен…! Известно, что род велся от украинских казаков, отцом первого купца в роду, Артемия Терещенко (1794-1877г), был черниговский казак Яков Терещенко. Сам Артемий родился в селе Локоть, поселился в Глухове. Артемий Яковлевич начал свой бизнес с обычного лотка, а закончил жизнь дворянином и крупнейшим сахарозаводчиком Российской империи. Достаточно сказать, что семье Терещенко принадлежало 150 десятин земли и 11 сахарных заводов.

Род Терещенко

Именно Артемий стал основоположником семейного сахарозаводческого бизнеса. А начинал Артемий с “чуматского” дела – возил на телегах, впряженных в волов, соль, к тому же приобщил со временем и старшего сына. Женился он в свое время на Ефросиньи Стеслявской. Родилось у них три сына – Николай (1818-1903), Федор (1832-1894) и Семен (1839-1893). Возмужав, все братья подключились к отцовскому делу. В 1870г братья Терещенко основали торговое товарищество. Семен, правда, потом уехал в Россию, где жил до самой смерти, но сбратьями связей не терял. Работая сообща, они быстро увеличили семейный капитал. Семья стала одной из самых богатых в Украине. В Киеве есть несколько роскошных особняков, принадлежащих когда-то семейству. Артемий, Николай и Федор Терещенко похоронены в г. Глухове Черниговской области, где они и родились. Сыновья переняли у отца деловую хватку и развили семейное дело. Но прославились не богатством, а меценатской деятельностью. Житомирщина стала для Николы и Федора (третий брат поселился в Курской губернии) домом и центром их деловых интересов. Здесь они покупали сахарные заводы и возводили усадьбы, создавали свою империю и тешили свои капризы. Здесь сохранилось промышленное и архитектурное наследие одной из самых богатых семей XIX века. К концу жизни Никола Артемьевич владел пятью имениями, общей площадью более пятидесяти трех тысяч десятин земли. В хозяйстве насчитывалось около трех тысяч волов и более тысячи голов лошадей. О сыне Николая, Иване, сохранилась семейная легенда. Отец приобщал его к семейному делу смолоду, однако из-за сумасбродства сына вынужден был отказаться от идеи сделать из него еще одного сахарного магната. Случилось это после того, как Иван, блистательный офицер, посватавшись к местной красавице, Елизавете Саранчевой, засыпал улицу, ведущую к ее дому… сахаром, чтобы произвести впечатление на ее отца (к слову, тот командовал полком, где служил Иван). Тот якобы пообещал, что позволит сыграть свадьбу только после того, как улицы покроются снегом. Невеста стала женой, а вот отцу сумасбродного офицерика расточительная выходка отпрыска не понравилась. Он отстранил сына от дел и отправил его в Европу собирать произведения искусства. Именно этому случаю Киев обязан своей коллекцией картин, которые Терещенко со временем передали в дар городу. Глядя на портреты Ивана Николаевича, где он запечатлен в уже зрелом возрасте, трудно заподозрить в нем подобное сумасбродство – вполне респектабельный господин. Бедняга, правда, страдал туберкулезом, возможно, это с годами отразилось на его облике. Иван Терещенко практически содержал художественную школу Мурашко, поощряя развитие молодых талантов. Подарили Терещенко городу и больницу для чернорабочих (сейчас ОХМАДЕТ), и здание картинной галереи на ул. Терещенковской, и здание реального училища (Театральный институт), и консерваторию, и многое другое… Михаил Терещенко был весьма неординарной фигурой. Родился он в Киеве в 1886г. В детстве он был потрясающе одаренным ребенком, его считали вундеркиндом. Всю жизнь увлекался языками, говорил на 13 языках! Дружил с Блоком, разбирался в искусстве, был страстным театралом и меломаном. Много времени проводил в Петербурге, где открыл издательство «Сирин», публиковавшее поэтов «Серебряного века». На свои средства в 1913г построил в Киеве консерваторию. Михаил был блистательным собеседником, обаятельным человеком, нравился женщинам. В 1917 году он вошел в состав Временного Правительства сначала в качестве министра финансов, позже – министра иностранных дел. Его политическая карьера закончилась быстро – после октябрьских событий его заключили в Петропавловскую крепость. Жена и мать выкупили его за 1 тысячу золотых рублей, дав обещание всей семьей покинуть Россию, что они и сделали. Михаила называли финансовым гением – попав за границу без копейки денег, расплатившись последними средствами с долгами Временного правительства, он вскоре снова нажил солидный капитал. Иммигранты очень уважали его и считали благодетелем – он строил приюты для самых бедных из них и инкогнито помогал деньгами. Умер Михаил в 1956г в Монако. Его потомки – сын Петр и внук Мишель, неоднократно бывали на бывшей родине. Самым обширным имением Терещенко было – Андрюшовское. Оно состояло из 13 экономий и восьми ферм. Располагалось на стыке Волынской, Житомирской и Киевской губерний.

Андрушевка – довольно крупный городок. (В Винницкой области имеется село – его тезка, в нем тоже есть достопримечательности). В Житомирской Андрушивке, расположенной на речке Гуйва, проживает 11 тысяч человек, в 1975г она получила статус города. Когда-то здешние края были крайне-восточными владениями Речи Посполитой. С 17 века земли принадлежали польским князьям Бержинским (село тогда называлось АндрусИвка). Бержинские получили село опустошенным – оно было в руинах после набега южных племен. Князья построили здесь дворец, очистили пруд, разбили парк. Во второй половине 19 века в крае стараниями семьи Терещенко бурно развивалась сахарная промышленность. Новые магнаты строили мощные заводы, скупали за границей самое современное оборудование. В 1848г Артемий Терещенко приобрел имение. Он расширил парк, а перестроил дворец в стиле французского неоренессанса уже его внук, Михаил Терещенко. Правда, пожить здесь ему довелось совсем недолго. В 1883-1914г шла активная модернизация местного сахарного завода, он работает до сих пор. Сегодня представляет огромный интерес организация труда и общая система ведения этого, по-настоящему фермерского, хозяйства. Имение занимало 18 860 десятин земли. Из них пахотной почти 60%. Более одной трети – леса, далее сенокосы и сама усадьба. В имении применяли севообороты от пятипольного до десятипольного. Удобрения использоались как органические, так и химические: навоз, дефекационная грязь, суперфосфат. Вопросами селекции сахарной свеклы занималась специальная лаборатория, которая строго следила за посадочным материалом. Корни с наличием сахара менее 15% отбраковывались. Ежегодно в имении выращивалось 250 тысяч пудов озимой пшеницы, стоимостью 187 тысяч рублей. Пуд пшеницы обходился таким образом 78 коп. Сахарной свеклы получали 24 миллиона пудов. Тягловую силу составляли 1253 вола и 554 лошади общей стоимостью около 132 590 рублей. При имении действовала больница на 22 койки. Обслуживали ее два фельдшера. Лекарства отпускались бесплатно. Для обучения детей рабочих содержалась двухклассная школа. Всем сельским школам, входящим в состав имения, ежегодно выделялась дотация в сумме трех тысяч рублей каждой. Воспитание детей служащих осуществлялось за счет процентов с капитала, пожертвованного специально для этих целей Терещенко и составлявшего 50 тысяч рублей. Большое внимание уделялось лесу, где в основном росли дубы. Возраст их в среднем был до 80 лет. Оборот рубки не превышал 100 лет, широко практиковались лесные питомники. Прибыль от лесов была не менее 30 тысяч рублей. Во дворце 26 января 1919 г, был создан первый Вол-ревком, возглавленный матросом-балтийцем Д А. И. Попелвм, в июне 1920 г. размещался штаб Первой конной армии. Здесь на митинге перед трудящимися Андрушевки выступал легендарный, полководец С. М. Буденный (мемориальные доски на главном фасаде здания). В настоящее время в здании находится гоодская школа №1. На территории – памятник героям ВОВ и галлерея бюстов Героев Советского Союза – уроженцев Житомирской области.

Усадьба сегодня

На входе в старинный парк, взятого под госсударственную охрану, висит вывеска, сообщающая, что это – бывший дворец Терещенко, а на самой школе – табличка с информацией о Буденном. Сразу на входе в парк – огромная площадка с сохранившимся, но не работающим фонтаном. Теперь это – школьный стадион. Дворец в стиле французского неоренессанса, кирпичный, сложный в плане, асимметричный в компоновке объемов (собственно дворец, оранжерея, хозяйственный корпус), двухэтажный. Планировка коридорная с двухсторонним размещением помещений (в хозяйственном корпусе – с односторонним). Перекрытия плоские. Издалека белое здание дворца выглядит очень красиво – белое, двухэтажное, сложное в плане, с комбинированными объемами. Ансамбль состоит из нескольких сооружений: парадных въездных ворот, трех башен ограды (четвертая не сохранилась) и хозяйственного здания. Находившееся на террасе у р. Ивенки двухэтажное здание дворца разобрано в XIX в. В 1975 г его немного перестроили – над оранжереей достроили второй этаж, капитально отремонтировали хозяйственные помещения. Дворец расположен над прудом, среди старого парка. Парадный вход с противоположной от фонтана стороны, смотрит на пруд. Со стороны пруда видна пристройка в форме башенки. Над входом – легендарный балкон Буденного. Кроме того место примечательно наличием на территории усадьбы старых деревьев возрастом более 200 лет.

Історія села Павелки Андрушівського району Житомирської області

Назва села походить від назви містечка Паволочі. Власник земель, на яких зараз розташоване село, посилав кілька сімей на шлях від Котельні до Паволочі, щоб ці люди охороняли дорогу від грабіжників і щоб подорожні люди мали можливість відпочити в дорозі. Зразу тут утворився хутір Паволоцький, який з роками розрісся в село, яке назвали Павелками (походження назви містечка Паволочі таке: як свідчать стародавні документи і перекази, що тоді, коли була повноводною р. Роставиця, пливли сюди великі човни – лодії. Торгові люди везли з Києва і навіть з Візантії різний крам, а найбільше легку дорогоцінну тканину – паволоку, з якої місцеві умільці шили жіночий одяг. Кажуть, що і назва цього містечка ( а тепер села) походить від цього слова).

Село Павелки відоме з 1618 року. В 1683 році с. Павелки згадувалось в акті ( в списках) “пустих сіл”, які належали містечкам Паволочі і Котельні.

Розташоване село за 10 км на південний схід від районного центру і за 11 км від залізничної станції – Бровки.

До 1923 року село входило до складу Андрушівської волості Житомирського повіту. Церква тут Пресвятої Богородиці, побудована в 1874 році на кошти прихожан, дерев’яна. В 1863 р. в селі було 103 двори і проживало в них 824 жителі.

Землі належали Терещенку. В селі він побудував будинок, в якому жив економ (потім в цьому будинку була школа і дитсадок). В 2001 році в Павелках проживало 622 жителі, з них 261 чоловік і 361 жінка.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року, а в 1923 році селяни сіл Павелок, Гарапівки і Миньківець організували сільськогосподарське товариство.

Під час Великої Вітчизняної війни 322 жителі села брали участь у боротьбі з фашистськими загарбниками, з них 122 загинули.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”

Історія села Іванків Андрушівського району Житомирської області

Але пішла чутка, що здалеку на руську землю котяться татарські вози з грізними воїнами, які вбивають людей, знищують їх оселі, сіють за собою лихо. Зненацька налетіли вороги на село. Курявою вкрилась «Широка долина». Хоч завойовників було небагато, але вони були жорстокі і зголоднілі. Як сарана вони накинулись на бідняцькі пожитки. В одній хатині в кінці села жило семеро братів. Були вони вродливі і мали щиру вдачу. Всі вони стали на захист свого села. Мов казкові богатирі хоробро билися вони з татарами, себе не жаліючи. Та так і полягли в нерівному бою за рідну землю. Найменший брат Іванко вибравсь на високий явір, щоб бути вище від своїх ворогів. Скільки не намагалися татари знищити його, та все падали, скошені стрілами Іванковими. Тоді вороги додумались зрізати дерево. Впав додолу явір з хоробрим юнаком. І вороги його розіп’яли. На місці спаленого поселення виросло нове. Люди назвали його Іванковим, щоб пам’ять про хороброго юнака жила вічно. Іванків – село Андрушівського району. до 1923 року воно входило до складу Котельнянської волості Житомирського повіту. Розташоване на березі річки Гуйви за 25 км на північний захід від районного центру та за 7 км від залізничної станції Града. Перші писемні відомості про нього відносяться до 1501 року. У ХУІІІ ст. належало поміщикам Фортунату Михайловському та Мар’яні Моржковській. З 1800 року перейшло до родини Обуховських. На початку 80-х років ХІХ ст. маєток було продано окремими частинами: Лідії Орловській (2184 десятини) та Миколі Терещенку (577 десятин). У 1891 р. Лідія Орловська передала свою частину маєтку дітям: інженеру-технологу Аркадію Орловському та Ганні Вірській. У 1893 році, внаслідок розподільного акту, маєток повністю перейшов до Аркадія Орловського, а в 1894 році був проданий ним дружині колезького асесора Марії Нератовій. З 1899 року належав дворянці Ганні Тарасевич (уродженій графині Стебнок-Фермор), дружині відомого лікаря, академіка Льва Тарасевича. В Іванкові діяв цукровий завод, побудований Терещенком, з щорічним виробництвом цукру 385 тисяч пудів. На заводі працювало 495 робітників. Завод знаходився на території будинку-інтернату для престарілих. До заводу було прокладено шосейну дорогу від траси, яка збереглася до наших днів. Діяли церкви: Троїцька – дерев’яна, збудована у 1843 році на кошти поміщика Обухівського; Різдва Богородиці – дерев’яна, збудована у 1747 році на місці більш давньої споруди, приписана була до Троїцької парафії; католицька – каплиця. Зараз діє в селі кам’яна церква, а з дерев’яної побудували клуб після Жовтневої революції. У 1783 році в селі проживало 721 чоловік в 124 дворах; в 1899 році – 1865 жителів проживало в 303 дворах; в 1941 році було 1725 жителів, які мешкали в 418 дворах. З історичних джерел відомо, що поблизу Іванкова були урочища: Бойкова, Борочок, Босий Брідок, Брамина, Вигода, Гадки, Гниле Болото, Главіна, Жукова, Гнилища, Домковського, Нінькова, Корчі, Корчмище, Кринички, Лука, Мала Бездня, Марунчикова, Мерзляк, Некрашена, Очеретянка, Павлинівка, Погорілова, Собкеева, Сорочацька, Якубохнава. Уродженцем села є Герой Радянського Союзу Василь Максимович Мельник.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн